Поліна йшла по вулиці, як раптом побачила бабусю, яка йшла з важким пакетом продуктів. Бабуся поставила пакунок на землю. Дуже важко. – Давайте допоможу, – запропонувала дівчина. – Стільки продуктів, – посміхнулася Поліна. – Вам, мабуть, на місяць? – Що ти, – сказала бабуся. – На тиждень навіть не вистачить! – Дивно, – подумала Поліна. – Як таке може бути

У потоці людей одразу можна було помітити бабусю, яка явно не поспішала. Вона йшла повільно і про щось думала. Декілька перехожих з незадоволеним виглядом обходили її. Заважає. А люди поспішають.

Але було очевидно, що бабуся має якісь труднощі в житті.

Важкий пакет, який їй явно було складно донести до будинку, привертав ще більше уваги.

Поліна замислилась.

Можна підійти і запропонувати допомогу. Але як на неї всі подивляться? Ще скажуть, що вона з якоюсь поганою метою.

Бабуся поставила пакунок. Дуже важко.

І Поліна нарешті наважилася.

-Давайте я допоможу, – запропонувала дівчина, спритно пройшовши між кількома людьми, і вставши прямо перед бабусею. – Я тут поряд живу, зараз вільний час. Можу донести до вашої оселі.

-Не треба, – бабуся стиснула ручки пакета. Вона чекала чогось не дуже хорошого від незнайомки.

-Не бійтеся, – сказала Поліна. – Покажу вам документи, якщо потрібно. Видно, наскільки вам важко.

-Важко… – кивнула бабуся.

-Можу гаманець свій вам дати, доки до вас додому ідемо. Щоб ви були впевнені, що я говорю правду, – Поліна вирішила продовжити.

Дуже хотілося зробити так, щоб бабуся мала хороший день.

-Не потрібно. Вірю, – жінка важко підняла пакет, який поставила на асфальт секунду тому. – Давно не зустрічалися такі люди, як ви. Спасибі. Тут метрів двісті, не більше. Швидко дійдемо.

Швидко, звісно, ​​не вийшло. Літня жінка йшла дуже повільно. Поліна розпочала розмову.

-Стільки продуктів, – дівчина посміхнулася. – Вам, мабуть, вистачить на місяць.

-Що ти, – відповіла бабуся. – На тиждень навіть не вистачить.

-Дивно, – подумала Поліна. – Пакет дуже важкий і не вистачить?

-Я, Поліна, – представилася дівчина, бажаючи поспілкуватися і краще пізнати співрозмовницю.

-Ніна, – відповіла бабуся. – Можеш називати мене баба Ніна, чи тітка Ніна. Мені подобається.

-Добре, – підморгнула Поліна. – Ви сама живете?

-А навіщо тобі це знати? – запитала бабуся.

-Закономірне питання, – подумала Поліна.

Вона й сама розуміла, що даремно розпочала цю тему. Зараз жінка вирішить, що у Поліни якісь погані наміри.

-Я просто так. Вибачте. Не подумала.

-Не одна, – коротко відповіла тітка Ніна і прискорилася. – З онуками. З трьома…

Стало зрозуміліше. Якщо у неї в гостях троє онуків, то зрозуміло, що треба купувати багато. Тільки дивно, що вона сама по магазинах ходить.

-Це чудово. Діти – це чудово, – сказала Поліна.

-Вони найкращі, – тітка Ніна знову замислилася.

-Надовго у гості до вас? – уточнила Поліна.

Тітка Ніна не одразу зрозуміла, про що запитує дівчина. Їй здавалося, що все було так очевидно. Все ж таки вона відповіла.

-Назавжди…

Поліна здивувалася.

-Доньці вони не потрібні, – пояснила тітка Ніна. – Батьки… Хто ж знає, куди поїхали? Не шукала. І не збираюсь. Дітям дім потрібен, а не постійні переїзди та проблеми. Сама виховаю…

-Дивовижно, наскільки ця жінка сильна! – подумала Поліна. – В неї вік. Сама ледве йде. Але онуків лишила в себе…

Біля під’їзду до них підбіг якийсь хлопець. Мабуть, десь у восьмому класі вчиться. Він підбіг дуже швидко, одним рухом забрав у Поліни пакети і сказав бабусі:

-Навіщо ти сама пішла? Почекала б, поки я зі школи прийду. Разом би сходили. Або один би сходив!

-От мені ще, – посміялася тітка Ніна. – Сама все можу.

Поліна не пішла за ними. Вона розуміла, що це зайве. Просто постояла та подивилася, як бабуся з онуком заходять у під’їзд.

Не хотілося думати про те, як батьки могли так вчинити…

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *