Тих в рай не пускають, хто зрадив своїх… ПРИТЧА
По спекотній і дикій пустелі йшов старець зі своєю дружиною. Дорога була важкою і дуже виснажливою. Він дуже втомився. Жінка теж втомилася.
Раптом перед ним-прекрасний оазис! Золоті ворота. За огорожею-музика, що пестить слух, красиві квіти, дзюрчання струмка, апетитні запахи їжі, що готується.
– Що це? – запитав старець у вратаря.
– Це Рай! Ти вже помер! І тепер можеш увійти і відпочити по-справжньому.
– А є там вода? – запитав вмираючий від спраги старець.
– Скільки завгодно! Чисті джерела, прохолодне озеро.
– А поїсти дадуть?
– Все, що захочеш!
– Але зі мною жінка!
– Дуже шкода, шановний! З жінкою не можна! Її доведеться залишити тут.
І мудрий старець пішов… далі.
Через деякий час дорога привела його на простий двір, біля воріт якого теж сидів вратар.
– Я хочу пити! – сказав старець
– Заходь, у дворі є колодязь!
– Зі мною жінка!
– І їй знайдеться місце!
– А поїсти дадуть?
– Я можу пригостити тебе вечерею, – сказав вратар.
– А жінці? – запитав старець.
– І для неї знайдеться їжа, – відповів вратар.
– А що це за місце?
– Це Рай!
– Як Рай? Вратар біля оазису сказав мені, що там Рай!
– Бреше він все! Це чорт! Там знаходиться пекло!
– Як же ви, в Раю, це терпите? – запитав старець.
– Це нам дуже корисно. Істинного Раю гідні тільки ті,
хто НЕ КИДАЄ своїх ! – відповів вратар.
